Або “Як велопохід перетворився в піший з елементами тягни-штовхай”
Перший випадок за 13 років туризму, коли ми зійшли з маршруту. Тому що було дуже складно штовхати велосипед по піску 
Зібралися ми у водний похід навколо Тендровської коси, але погода вирішила “не зараз”, тому вирішили їхати у вело навколо Кінбурнської. Знайомі там у велопоході були, запевнили, що їхати “як по асфальту” ось ми й повелися.
Перші 50 км за старою схемою – весело, легко, з фото диких кабанів та рідних місць. Встали на ночівлю перед піщаним початком коси, зварили макарон, випили чаю та лягли спати 
А на наступний день стало важко. Дуже важко. Скрізь пісок 
Їхати неможливо, йти неможливо. З велика падаєш, йдеш ледве ледве, сам вгрузаєш. Серце болить від того, як скрипить ланцюг 
Ноги відбивають педалі та трава 
Спробували їхати по лісі — не варіант. На іншу дорогу — не варіант. Зрозуміли, що справа не йде і треба хоча б відпочити. Дотягнули вєлікі до лісочка, я завісили гамак і лягла. Боже… Я ніякими словами не передам ні ті 5 км страждання над собою, ні ті 15 хв щастя на привалі.
Я просто лягла в гамак і розслабилась. Нічого мені не б’є по ногах, ніде не тисне, я нарешті не на піску! Це було моє найяскравіше відчуття спокою за весь час використання гамака! І самий незвичний трек походу, який тільки є на моємо годиннику 
Було важко і прикро – на край коси ми так і не потрапили, час витратили і вкотре помучили великі. Наша помилка була в тому, що ми не уточнили, коли друзі там були. Вони були наприкінці березня – було ще холодно і після дощів пісок лежав прибитий. Ми ж поїхали в травні. Але ми не сумуємо. Добре, що здоровий стеб над собою входить у наші комплектації 
